Українська діаспора Австралії

Сьогодні старша генерація, яку можна назвати будівничими українського життя в Австралії, поступово вимирає, а покоління, народжене в цій країні, має інші інтереси. Тепер в Австралії немає жодного українського театру, а громади в деяких провінційних містах перестали взагалі існувати. За останніх 40 років тут не було жодного припливу свіжої крові — еміграції з України. Лише незначна частина теперішніх емігрантів долучається до старої української громади. Українська громада має хороші стосунки із Посольством України в Австралії

Розпочав діяльність Союз Українок Австралії, молодіжні організації «Пласт» і «СУМ», утворилися спортивні товариства «Копаного м'яча» i «Відбиванки». Ветерани двох світових воєн, колишні вояки УПА також створили свої організації.В Австралії є чимало українських літературно мистецьких  клубів, зокрема  аснований  Дмитрем  Нитченком у  Мельбурні 1966 року Літературно-мистець ий клуб ім. В. Симоненка, який періодич­но влаштовує літературні конкурси для української молоді. Розвитку та плеканню української мови сприяють хо­ри — «Боян», «Чайка» ,«Гомін», жіночий «Ластівка», дитячий «Сестри» .

Культурне і літературне життя Австралії

]

1951 року опубліковано першу українську художню книжку в Ав­стралії — збірку імпресіоністичних новел «Після облоги міста» В. Русальського. До 1990 року вийш­ло вже 166 українських книжок (разом з деякими місцевими англомовними перекладами). Творці української літератури в Австралії — Дмитро Нитченко (Чуб), Ярослав Масляк, 3оя Когут, О. Ткач (Леся Богуславець), Василь Онуфрієнко, Пилип Вакуленко, Богдан Подолянко, Г. Чорнобицька, Євген Зозе, М. Гойя, Боженна Сірко, Микола Лазорський, І. Стоцький, Лідія Гаєвська-Денис, Марія Дейко, Т. Волошка та ін.

Юрко Ткач (у його англомовному перекладацькому доробку — «За ширмою» Б. Антоненка-Давидовича, «Собор» О. Гончара, «По­братими» В. Шевчука, твори Остапа Вишні, О. Бердника, А. Дімарова, І. Качуровського) популяризує українське художнє слово. 1977 він зас­нував власне видавництво «Bayda Books», що публікує українські та англомовні (переважно переклади) книжки. Дмитро Нитченко (Чуб) створив видавництво «Ластівка», М. Цюрак — «Книга». Протягом багатьох років в Аделаїді діяло Товариство ім. М. Зерова, що випустило декілька книжок неокласиків, збірку спогадів про них та поезію Є. Плужника.

З 10 липня 1949 виходить у Сіднеї часопис «Вільна думка», з 1960 у Мельбурні — «Церква і Життя». У 1956—90 видавався у Мельбурні часопис «Українець в Австралії»; 1949 в Аделаїді виходила газета «Єдність». Дмитро Нитченко (Чуб) видавав альманах «Новий обрій».

В Австралії є чимало українських літературно-мистецьких клубів, зокрема заснований Дмитрем Нитченком у Мельбурні 1966 року Літературно-мистецький клуб ім. В. Симоненка, який періодич­но влаштовує літературні конкурси для української молоді. Розвитку та плеканню української мови сприяють хо­ри — «Боян» (Сідней), «Чайка» (Мельбурн), «Гомін», жіночий «Ластівка», дитячий «Сестри» (Аделаїда). Всесвітню славу здобув австралійський бандурист Віктор Мішалов. У Мельбурні транслюються українські радіопередачі (2 год. щотижня).

Статистика[ред. • ред. код]

Статистична інформація про українців східної діаспори з матеріалів переписів населення в Російській імперії, Радянському Союзі та Росії були зібрані в 1897, 1920, 1923, 1926, 1937, 1939, 1959, 1970, 1979, 1989 і 2002 рр. З них тільки перепис 1937 р.був відкинутий і проведений перепис 1939 р.

У період після розпаду Радянського Союзу в 1991 р. основна увага була зосереджена на східній українській діаспорі. Були зроблені численні спроби об'єднати інформацію, у т.ч. у журналах «Золоті Ворота» та «Українська діаспора».

Рік перепису	Чисельність	Відсоток (%)
1926	6 871 194	7,41%
1939	3 359 184	3,07%
1959	3 359 083	2,86%
1970	3 345 885	2,57%
1979	3 657 647	2,66%
1989	4 362 872	2,97%
2002	2 942 961	2,03%
2010	1 927 988	1,40%

Українці в Канаді

Відрізані культурно і цивілізаційно від України, знаходячись по іншу сторону залізної завіси холодної війни україноканадці розвинули власну самобутню культуру, яку в Канаді зокрема репрезентують танцювальний колектив з Едмонтону Ансамбль Танцю Шумка, музичний етноколектив з Манітоби Paris to Kyiv, гурт «Буря», співачка Тереза Сокирка, музей просто неба у АльбертіСело україноканадської культурної спадщини, у якому відтворено побут першої хвилі імміграції до Канади.

Культура україноканадців являється невід'ємною частиною загальноканадської культури. Комедійна актриса Люба Гой, художник Вільям Курелек, письменниця Мирослава Косташ широко відомі за межами української громади.

Можливо, найважливіший внесок на сьогодні української громади в суспільне життя Канади це концепція канадського мультикультуралізму, яку широко популяризовано лінгвістом-українцемЯрославом Рудницьким. Українцям таки вдалося переконати Королівську комісію по двомовності й двокультурності (англ. Royal Commission on Bilingualism and Biculturalism) відійти від концепції англо-французької двомовності, як такої, що применшує вплив інших громад на культурний розвиток Канади. Це вплинуло на проголошення Прем'єр-міністром Трюдо офіційної концепціїбагатокультурності. Також у західній Канаді з'явилися перші після англійських і французьких українські двомовні програми у школах. Згодом і інші громади скористалися соціальними досягненнями українців.

Від самого початку емігранти намагалися гуртуватися при Греко-католицькій церкві, унаслідок чого було створено греко-католицькі єпископати у США й Канаді. Потреба згуртування серед заокеанської еміграції, як і приклади організованості чужомовного оточення, стимулювали українців до створення цілої мережі власних релігійних, братсько-допомогових, освітніх, господарських і громадянсько-політичних організацій у нових країнах поселення.

Так постали окремі національні спільноти української діаспори, які підтримували зв'язки з рідними землями та культурними центрами на батьківщині: звідти приходили книги, преса, приїздили священики, культурні діячі для праці серед поселенців, — і також ширилися нові ідеї й рухи, що виникали в Україні. Емігранти за океаном під впливом рідних земель пройшли пришвидшений процес національного самоусвідомлення, а дечим навіть перевищили людей того ж самого становища, які залишилися вдома. Слід згадати, що в українському суспільно-політичному житті назагал майже не брали участі емігранти з Закарпаття й Лемківщини — ці творили свої організації і навіть мали окрему церковну (греко-католицьку) організацію.

Політична ідеологія свідомішої частини української діаспори була орієнтована на національне визволення і державну самостійність України. Щодо цього українська діаспора в США й Канаді особливо активізувалася під час Першої світової війни й українських визвольних змагань. Виняткову роль відіграла закарпатьська еміграція в США, яка своїми заходами вирішально вплинула на приєднання в 1919 р. Закарпаття до Чехословацької республіки. Крім політичної і фінансової допомоги, репрезентативні організації українців Канади й США вислали своїх представників до Європи з метою сприяння українським позиціям на Мировій конференції.

Українська діаспора в Російській Імперії (зокрема в Азії), що була майже винятково хліборобська, мала цілком інший характер, ніж в Америці. Після1860 р., вона була далі скерована на Надволжя і на Урал, але в останній чверті 19 ст., коли вільної для поселення землі в європейської Росії вже не було, скерувалася за Урал, спершу на Західному Сибірі і сусідню частину Туркестану, згодом і на Далекий Схід, на так званий Зелений Клин. За переписом населення 1897 в Російській Імперії жило в діаспорі^[6] 1 560 000 українців, поділено так:

• В європейській частині 1 232 000 українців:
  • на Надволжі і сусідньому Уралі: 392 000 українців;
  • на неукраїнській частині Курщини і Вороніжчини: 232 000 українців;
  • понад 150 000 українців в розпорошенні в Бесарабії;
• в азійській частині 311 000 українців;
  • на Закавказзі 117 000 українців.

У наступні роки українська еміграція до Азії постійно зростала (разом близько 1,5 млн українців), так що число українців в Азії збільшилося станом на 1914 р. майже до 2 млн (у всій Російській Імперії в діаспорі — до 3,4 млн українців). Тоді вже поволі почалася асиміляція української діаспори з російським оточенням, на що впливала низька національна свідомість українців — і де в чому спільність з росіянами, зокрема в релігії. Важливою обставиною, що сприяла поступливості українців щодо російщення була політична, культурна, мовна, соціальна дискримінація українців Російської імперії, де офіційно на урядовому рівні і в широких колах суспільства, українців не визнавали за оремий повноправний народ, українську мову не визнавали за окремішню самодостатню мову тощо. Український національний рух навіть в його культурницькому прояві вважався сепаратистським, або потенційно таким, що загрожує цілісності "єдіной і нєдєлімой" імперії.^[7].

Бувши винятково еміграцією, українські поселенці на сході, хоч численніші від українських поселенців з Австро-Угорщини за океаном, не створювали власного організованого життя на новій території — і не мали подібних зразків серед свого нового оточення. Зв'язки України з цими поселенцями були обмежені (висилка преси, книг, випадкові відвідини) — власних організацій там і не було. Щойно революція 1917 р. сприяла самоорганізації українського населення, ідейно пов'язаної з національно-політичним відродженням України.

Важливим заходом щодо покращення культурного рівня є поширення української культури за кордоном. Як відомо, багато людей щорічно виїжджає за кордон на заробітки. Сумуючи за своєю державою, вони потребують осередків скупчення їхньої культури. Отже, варто створювати такі осередки, щоб покращити рівень нашої культури за кордоном.

Як відомо, в містах зх. Великим скупченням українців вже створено такі осередки. Та, на мою думку, існує недостатня кількість таких осередків.

Також важливо створювати фестивалі української культури за кордоном. Вони допоможуть об`єднати український народ і покращити рівень культури.